Не можу спокійно й розважливо читати Олександра Блока, Сергія Єсеніна, Миколу Клюєва, Андрія Бєлого та інших патріотів “Великой Руси”. Ця назва російської імперії занадто часто гордовито звучить у багатьох російських творах. Сьогодні вона аж ніяк не вписується у нашу реальність.
Народились і творили російські письменники в той час, коли ця назва широко і всебічно пропагувалася з азіатською старанністю штучно створеної імперії Великоросії. А справжня Русь була знівельована і презирливо названа Малоросією.
Основи сучасної московської гібридної війни зароджувалися багато століть тому. Гібридною, а не масштабною, сьогодні вона стала тому, що можновладці “Великой Руси” усвідомили — не ті часи настали. Частина свідомих європейських політиків та й з інших частин світу зрозуміли, що за вивіскою “Великоросія” криється перевертень. Її сутність угро-фінська з ординською ідеологією. Крізь овечу шкуру проглядає вовча агресивність.
Російська еліта з ординською закваскою (історик М. Карамзін та інші діячі), надихнувшись ідеями європейської цивілізації, яку їм примусово нав’язав Петро І, зрозуміли, що зі справжньою історією своєї країни великими не станеш. Якби імператриця Катерина ІІ (німецька принцеса Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ) не знищила свого чоловіка царя Петра ІІІ і не загарбала трон, то невідомо ще, чи виникла б на мапі Московська держава, яку згодом Петро І перейменував на Російську імперію. Вона зібрала істориків (М. М. Карамзін, С. М. Соловйов, В. О. Ключевський) і примусила їх написати міфологічну історію держави. Зібравши стародавні літописи, ці фокусники вибрали з них такі свідчення, які відповідали їхньому баченню нової історії “Великой Руси”. Решту історичних документів або безжально знищили, або приховали (вони до цих пір, можливо, припадають пилом у російських таємних архівах). Навіть батька хрещення Русі Володимира Великого авантюрист Путін привласнив і назвав російським святим.
Ми не позбавимося віковічного ординського зомбування доти, доки не усвідомимо свою історичну велич, свою первинність, витіснимо зі свого мозку меншовартість. Це зробити ой як нелегко. Але усьому є кінець. І він гряне, якщо ми цього дуже забажаємо.
Створюючи нову українську валюту (гривню), талановитий український художник Василь Лопата, справжній патріот України, чимало сил витратив не лише на пошуки зображення київського князя Володимира Великого для одногривневої банкноти, а й на подолання посткомуністичного спротиву. “Як же бути мені? Який образ князя створити на українській національній валюті? Зрозумілим і незаперечним було одне — я маю повернути Україні правдивий образ Володимира Великого. Ми повинні знати правду про те, яким був наш великий предок, один із перших і найвидатніших будівничих української державності”. Так написав В. Лопата у своїх спогадах “Надії та розчарування, або Метаморфози гривні” (К., “Дніпро”, 2000). Художник дослідив масу інформативного матеріалу в архівах, музеях. Він віднайшов лише єдине справжнє зображення Князя Володимира. На золотих і срібних монетах Київської Русі Володимир Великий зображений з вусами, у високій шапці. А на барельєфі Володимирського собору, відлитому ще за царського режиму, князь зображений із бородою, як московський боярин. Такий образ існує і на інших розписах часів Російської імперії. Подібна проблема виникла при малюванні портрета Ярослава Мудрого для двогривневої купюри. При першому друкуванні цих банкнот обидва князі були зображені тільки з вусами, без борід. А надалі завдяки прихильникам Московії їхні портрети друкуються з бородами. Перемогли яничари — “грязь Москви”, як писав Тарас Шевченко. У тілі корінних росіян (угро-фінів з ординським стрижнем) до цього часу нуртує значна частка ординської крові, що проявляється у їхніх звичках, характері і, як тепер кажуть, ментальності. Самобутній історик Володимир Броніславович Білінський у своїй фундаментальній праці “Країна Моксель, Або Московія”, підготовленій на основі російських архівних, історичних, літописних матеріалів, пише: “Значна частина вихрещених татар із 1552 року аж до ХХ століття злилася, або точніше буде сказано, влилася в націю великоросів. До речі, від них і тюрків, що влилися до складу великоросів, починаючи з ХІІІ—ХVІ століть, починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Навіть побіжно ознайомившись із Оксамитовою Книгою родоводу російських дворян, можна назвати сотні прізвищ, які мають болгарське (а у великоросійському розумінні — татарське) походження. Хочеться нагадати великоросійській еліті, яка так переймається історичною величчю своєї нації, прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Єнгалічев, Кантемир, Карамзін, Салтиков-Щедрин, Тургенєв, Тимірязєв, Тенішев, Урусов, Шереметьєв, Шаховський, Чаадаєв, Ширінський-Шахматов та чимало інших.
Автор не подає сотень прізвищ шляхти, вихідців із зросійщених представників Золотої Орди, на кшталт Юсупових, Годунових, Черкаських. Не подає прізвищ великоросійського дворянства, яке походить із українського, німецького, єврейського, польського, грузинського, латиського та інших народів. Якщо уважно придивитись, то на долю самих великоросів серед дворянства, тобто знаті, припадає якась дещиця”.
З усього сказаного можна зробити такі основні висновки про причини наших поразок на історичних етапах (враховуючи сьогоднішній) України:
Етнічно українська нація надмірно довірлива, необачно гостинна. Не дбаючи про свої вигоди, намагається допомогти тому, хто перебуває у гіршій ситуації. При цьому недостатньо згуртована, чим і користуються вороги. Недостатньо визнає свою історичну місію, національну велич, вагомі здобутки і перемоги своїх предків.
Велике значення у причинах наших поразок відіграють характерні національні особливості північного сусіда. Це агресивність, зверхність, злісна ненависть до інших народів та зневага до них, постійний пошук своїх бід і нещасть у діях зовнішнього та внутрішнього ворога; характерні для росіян лінощі, тенденція “собіранія зємєль” — розширення своєї території за рахунок загарбницький дій; використання чужих інтелектуальних здобутків та експлуатація талантів представників інших націй, робочої сили поневолених народів.
Микола ПЕТРЕНКО,
м. Маріуполь
