Крах популістських режимів завжди пов’язаний з тим, що економіка — зле стерво. Вона не переглядає оптимістичні ролики з кабінету президента, не сидить на парадах, не аплодує запальним промовам.
Напевно представники наших західних партнерів здивувалися офіційним висловлюванням глави київської обласної організації партії “Слуга народу” Дубінського. На наступний день після того, як Яків Смолій увійшов до кабінету президента главою Нацбанку, а вийшов з написаною заявою про відставку і словами про політичний тиск на Нацбанк, народний депутат Дубінський прийшов на ефір телеканалу 1 + 1 щоб, цитую: “в..ати в тупий собачий рот Смолія”.
Висловлювання депутата можна було б проаналізувати з точки зору клінічної психології. Чи підпадає вербалізоване депутатом підсвідоме бажання протиприродного контакту з твариною під адиктивний, або під делінквентний тип девіації. Іншими словами — чи є пригнічені фантазії про статеві стосунки депутата з собакою видом специфічної сексуальної залежності, або особливим симптомом антисоціального розладу особистості. Можна було б сказати й про те, хто такий президент держави, який толерантно ставиться до подібної поведінки людей, що діють від його імені.
Однак, якщо не вдаватися в такі подробиці й роздумувати над тим, що сталося виключно в політичному контексті, варто зробити висновок, що відставкою Смолія Володимир Зеленський зробив самостріл. І для нього самого, і для держави.
Звільнення глави Нацбанку неможливо розглядати поза контекстом. Незалежність Нацбанку від Банкової й Кабміну завжди була однією з основних вимог МВФ і інших кредиторів. Однак ця незалежність завжди заважала принаймні двом людям. По-перше, Ігорю Коломойському. Оскільки саме Нацбанк виступав і виступає основним відповідачем за позовами олігарха до держави в його спробі оскаржити націоналізацію “ПриватБанку”. Ще й надто, прийнятий нещодавно під тиском кредиторів закон про банки, в нормативному полі якого тепер розглядаються позови Коломойського, суттєво збільшив роль Нацбанку в цьому процесі. Фактично саме від Нацбанку і його експертизи багато в чому залежить, чи зможе Коломойський розраховувати на якусь грошову компенсацію за втрату свого банку.
Володимир Зеленський, з іншого боку, зіткнувся з проблемою різкої втрати власного рейтингу. Наростальна діра в бюджеті, викликана економічним генієм обслуговчого інтереси Коломойського та Ахметова уряду, поставила перед президентом питання руба — або відмовитися від потурання традиційним олігархічно-політичним кланам і від свого популізму, або в гонитві за рейтингами ввімкнути друкарський верстат. Судячи з того, що Зеленський публічно зажадав від уряду підвищити мінімальну заробітну плату до 6500, Зеленський обрав другий шлях. І саме незалежність Нацбанку і його збалансована монетарна політика — комплекс заходів спрямований на те, щоб кількість грошової маси в економіці не перевищувала її реального обсягу, стала на цьому шляху перешкодою.
Всі слова про те, що незалежність Нацбанку збережеться, є не більше ніж розповідями для бідних. Тому що сам Володимир Зеленський нещодавно обіцяв “дотиснути банківську систему”, яка на його думку була занадто незалежною. А депутати його фракції почали масово клепати відео про те, чому запуск друкарського верстата й інфляція — це добре.
Довіра — найдорожчий ресурс у сучасному світі. І подібна поведінка влади остаточно підриває довіру міжнародних партнерів до нашої країни. Нехай досить м’які заяви послів G7 і МВФ не вводять в оману ні вас, ні владу. Проблема нинішньої влади полягає в тому, що вихідці з криворізьких підворіть вдаються до одвічної помилки дрібної шпани — плутаючи ввічливість зі слабкістю.
Подальшу траєкторію подій спрогнозувати нескладно. І як траєкторія літака з утраченими крилами, її кінцевий пункт визначено заздалегідь. У ситуації, коли зовнішнє кредитування може припинитися, Нацбанк, що став під знамена Зеленського, почне емітувати гривню, яка через систему внутрішніх банківських операцій з цінними паперами почне надходити в економіку і бюджет. Користуючись з цієї маси, Зеленський спробує влаштувати кінець епохи бідності. А для утримання курсу гривні Нацбанк почне спалювати свої золотовалютні резерви. Попри це, ціни почнуть рости, оскільки кількість національної валюти на ринку почне перевищувати реальний обсяг товарів і послуг. Однак певний час ця система ще зможе триматися на соплях і палицях. Поки якась кризова подія не зруйнує хиткий картковий будиночок економіки.
Руйнівна криза в Венесуелі, наприклад, почалася через просту посуху. Остання викликала зниження потужності основної венесуельської ГЕС. Наступні відключення електрики відправили в нокдаун бізнеси й виробництва, а країна, яка була знівечена популізмом команданте Ніколаса Мадуро, без шансів на зовнішню допомогу, провалилася в чорну діру бідності та руйнації. У 2019 інфляція в Венесуелі сягнула 10000000%! Тому казкарям від “Слуги народу” було б не зайвим ознайомитися з унікальним досвідом цієї країни щодо відмови від “зовнішнього управління”.
Крах популістських режимів завжди пов’язаний з тим, що економіка — зле стерво. Вона не переглядає оптимістичні ролики з кабінету президента, не сидить на парадах, не аплодує запальним промовам про перемогу над світовим капіталізмом і про обраний нацією третій шлях чергового Чучхе. Економіка зростає, якщо при владі в країні перебувають адекватні професіонали, і завжди падає, в разі якщо народ допускає до управління державою ідіотів.
І моя впевненість в тому, що ми близькі до фатального сценарію спричинена не геніальними прогностичними здібностями, а пам’яттю. Адже Україна вже проходила такий шлях — за часів Віктора Януковича. Який заради підтримки курсу, відрізаний від західних кредитів і зі ставленням до бюджету виключно як до своєї годівниці до 2014 року витратив усі запаси й просто продав нас Росії. Зазначу, що у Зеленського не буде навіть такої опції. Тому що ніяких грошей Росія йому не дасть. Оскільки їй потрібен не Зеленський, а крах нашої державності.
І якщо Росію за очі називають Нігерією в снігах — натякаючи на те, що Росія — країна третього світу з нафтою. То ми незабаром впевнено зможемо претендувати на звання Венесуели в снігах — держави третього світу, яка провалилася у прірву кризи не з об’єктивних причин, а виключно завдяки неадекватності й некомпетентності панівної верхівки.